Талановитий, цікавий, правдивий і зворушливий документальний фільм про АТО презентували нещодавно в Чернігівській обласній науковій бібліотеці імені Володимира Короленка. Ця хвилююча історія називається «Війна химер», і вона просто не може нікого залишити байдужим, – настільки вражають кадри з реальними українськими бійцями, фронтовими буднями під запеклим обстрілом окупантів, руїнами визволених міст і сіл, й такі чисті, романтичні почуття юних закоханих, в життя яких негадано й стрімко увірвалася жахлива війна.
Режисерів цього дивовижного фільму двоє – Анастасія Старожицька та її мати – Марія Старожицька, відома українська журналістка, яка так успішно працювала на провідних українських телеканалах. А тепер Марія створює дуже незвичайне авторське кіно… Цю обдаровану жінку я знаю ще з факультету журналістики, вже тоді вона оригінально писала й малювала. Ми разом створювали стінгазету журфаку «Слово – зброя!», над випусками якої працювала й Тетяна Мурзенко (тепер – Тетяна Дзюба, її однокурсниця). Марія запам’яталася несподіваними ідеями та міркуваннями. А днями вона подзвонила і запросила на свою імпрезу в Чернігові… Звісно, ми з Танею просто не могли не прийти. І не пошкодували!
Фільм присвячений пам’яті бійця добровольчого батальйону «Донбас» – Вадима Антонова (позивний «Літак»). Це – історія про війну, кохання та смерть граничного рівня відвертості, відзнята її безпосередніми учасниками під час останніх подій в Україні. Режисер Анастасія Старожицька та її хлопець, боєць Валерій Лавренов, знімають, що відбувається з ними та довкола… Вони двоє – за кадром, а потім і в кадрі. Він, не вагаючись, пішов добровольцем на фронт – захищати Україну. А вона поїхала… туди, звідки щойно пішла війна!
Валерій потрапив у Іловайський котел, де втратив найближчих побратимів (на початку цієї вражаючої кінострічки всі вони – живі, усміхнені, добродушні, привітні). Вона, Настя, подорожуючи щойно визволеними, розбитими містами, намагається зрозуміти сутність війни та кохання. І обоє відверто розповідають одне одному, що відчувають під час військових дій, виходу з оточення, спроби жити разом і нової, вже спільної подорожі на передову…
Власне, Валерій вказаний як оператор фільму, хоча він – безумовно, один із головних його персонажів. Це – дуже особиста історія, яку закохані вирішили винести на широкий загал. Бо зрозуміли, що така кінострічка – дуже важлива! Після війни Валерію дуже складно – як відверто сказав у фільмі, почувається він нібито між двох світів – світом живих (Анастасії, її мами, близьких, друзів, земляків) та світом своїх загиблих фронтових побратимів. Він ще визначається з роботою. Часом поривається повернутися назад, на Донбас. Війна змінила його, і Насті нелегко звикнути до такого Валерія – змужнілого, сильного, але вже не такого безтурботного та життєрадісного… Тому вони зараз – «і не разом, і не окремо», як розповіла на презентації фільму Марія Старожицька. Потрібен час, щоб зрозуміти, як жити далі. Втім, Валерій переконаний: якщо, знов, не приведи, Господи, ворог розпочне масштабні військові дії, потрібно одразу йти на фронт. Так думають усі, хто вижив у тому пеклі, повернувся до мирного життя, однак щохвилини пам’ятає про пережите.
Фільм – антивоєнний, чесний, жорсткий. Бо не можна інакше, якщо хочеш показати правду. Однак водночас – ця кінострічка надзвичайно людяна і світла. Виявляється, так буває! Здавалося б, наївно мріяти, що ці проникливі кадри зупинять війну і наблизять довгоочікуваний мир. Але чарівні слова, які лунають на екрані, глибоко западають у душу. І це – головне! Бо після перегляду фільму, не залишається відчуття пустки, безнадії, розпачу. Навпаки хочеться любити і вірити в нашу справжню Перемогу! Бо прагнення миру не має нічого спільного з капітуляцією.
«Знята у стилістиці натуралістичних і напівмістичних художніх фільмів про В’єтнам та війни на Балканах, «Війна химер» є яскравою – аж до спалахів в очах, жорстокою – аж до болю в серці і зворушливою – аж до перехоплення подиху, – написала моя колега, журналістка Наталія Іщенко. І, безперечно, вона – права! «Потрібна сміливість, аби розібратися та зазирнути в очі брутальності й жорстокості – хоча б крізь естетику кіноекрану, – зазначила Вікторія Лещенко, координатор фестивалю «Docudays UA», в рамках якого й тривають кінопокази по всій Україні. – Так хочеться кохання, а війна… Війна, у якій не знаходиш собі місця… «Війна химер» наче занурює в пролонговане українське бароко, де лицарі й турніри Відродження – за лаштунками Середньовіччя. Де життя та смерть неспішно прогулюються садом марних сподівань, а ти очманіло думаєш, що це – лише кепський сон».
Кінострічка не має звичного сюжету і потребує уваги та співтворчості від небайдужих глядачів. І це – правильно, адже «Війна химер» – не трилер, де все створене виключно для розваги невибагливої публіки. У фільмі – справжня, а не вигадана війна, біль і трагедія мільйонів людей. Тому цю кінострічку потрібно неодмінно подивитися, переконана відома українська співачка Марія Бурмака. І цитує слова героя фільму – Валерія Лавренова: «Під час війни дуже хочеться любити, бо інакше закохуєшся в смерть. Ти граєшся з нею, а вона ходить поряд, щоб обняти тебе…».
Це – цитата не придуманого персонажа, а реальної людини – мужнього українського вояка (позивний «Лавр»), фактично – головної дійової особи кінострічки. «Я боялася якогось пафосу, моралізаторств, романтизації війни, бо ж знаю, як це боляче насправді, некрасиво і жорстоко… – каже Марія Бурмака. – Але такий документальний фільм – це і є життя. Війна – сука! Вона забирає життя наших коханих і дорогих. Ворога ми бачимо в лице, і моторошно від цього розуміння… Дивитися всім!..».
Зі знаною співачкою погоджується й письменник Валерій Ясиновський: «Це – кіно, яке обпалює нутрощі. Відчуваєш себе деревом у дворищі, де горить хата. Тільки й спасу – вутла тінь за стовбуром… «Війна химер» – як на мене, не про війну і навіть не про химери. Хоч і самої війни, і її химер там – під зав’язку. Але є у цьому фільмі щось складніше, ніж плетиво сюжету та відеоряд знакових і «прохідних» деталей. Адже для мене – це кінохроніка про те, як збурюється і издіймається страшний суспільний розлом. І як у цьому соціотектонічному катаклізмі народжується українське «зайве покоління».
І на завершення – незвичайний та дивовижно проникливий вірш Марії Старожицької про цю кінострічку:
* * *
Ми зняли це кіно,
Зідрали через голову,
Відкинули від себе, важке, жорстоке,
Як той камуфляж на четверту добу
виходу з оточення,
Задубілий від поту нескінченного бою,
Крові загиблих,
Багнюки, яка ховала,
Сліз, що самі лилися.
Його вже було ніяк не відмити,
Тільки лишити в Дніпрі на базі,
Аби дивилися ті,
Хто тільки йде на війну,
Мовчки, як глядачі в кінозалі.
Ми зняли це кіно,
Що зняло, зішкрябало нас, –
Все, що ми надягали на себе довгі роки,
Аби вижити в світі,
Де треба було брехати,
Щоб заробити на хату і те, що в хаті,
Усе, що щезає вмить разом зі стелею,
Знесеної снарядом,
Змішується з вапном, бетоном, цеглою
У купу непотребу,
І тільки настінний китайський годинник
Не зупиняється,
Бо ще не кінець фільму.
Ми зняли це кіно,
Де голосить мати, ховаючи єдиного сина,
І той, хто це чує,
Хоче тільки більше ніколи цього не чути.
Ніколи, ніколи, ніколи аби не було війни,
Ніде і нізащо.
І для цього нам треба всього нічого –
Відпустити наше кіно назавжди,
Щоб блукало по світу,
Таке химерне, незграбне, щире,
Зупиняло війни своїм коханням
До тих, хто поміж двома світами.
Ось такий вірш, несподіваний, як і сам фільм. Дуже реальний, як загиблі українські бійці, котрі дивляться просто в душі з кіноекрану. Щиро дякуємо вам – Анастасіє, Валерію, Маріє, – всім, хто створив цю вражаючу стрічку. Безмежно дякуємо нашим воякам, які стали на захист України, ризикуючи найдорожчим – своїм життям. Хочеться, щоб ця жахлива війна якомога швидше закінчилася, і Настя з Валерієм стали щасливими. А поки що давайте разом підтримаємо цей фільм, знятий із великим болем та самовідданою любов’ю. Бо, в першу чергу, це потрібно нам самим.
Сергій Дзюба